“Як здійснити мрію?” – думають всі.

А також про те: “Як отримувати всесвітнє щастя?”

Читайте секрети Каті Сільвестрової та здійснюйте бажання.

У мене є два слогани, які допомагають в усьому. Перший – «Два мільйони рішень завжди». Простіше я тлумачу його так: немає виходу лише з труни, за умови, що ти помер. Хоча, навіть думаючи про смерть, вірю, що є жива вода. Та сьогодні – не про нове народження. Сьогодні – про здійснення мрій.

Коли до мене приходить нова мрія, зазвичай це щось нереальне й неможливе, я примружуюсь і заявляю світу: “Хочу і буду”. Цим слоганом я транслюю Всесвіту, що робитиму все можливе й неможливе, аби мрія здійснилася.

Так сталося з мрією навчитися кайтсерфінгу.

Три роки тому ми з чоловіком відпочивали на півдні Ізраїлю, на узбережжі Червоного моря, в Ейлаті. Одного ранку під час прогулянки побачили дивовижні піруети кайтерів. Це було для мене відкриттям нового світу й нової реальності. Тим більше, що стрибали над водою не лише хлопці та літні чоловіки. Серед віртуозів була одна-єдина дівчина, тендітна білявка. Мені здалося, що і я МОЖУ. Це спонукало мене вчитися. Однак наступного дня ми поверталися в Україну. Вдома я відразу почала шукати, де розпочати навчання.

І виявилося, що не все так просто. Адже знайти свого інструктора не завжди щастить з першого разу. А якщо і вдалося його знайти, треба, щоб і потрібний вітер був, і твої можливості не підвели. Справа в тому, що коли ти живеш за 1000 км і від моря, і від інструктора, то все так серйозно ускладнюється, що іноді віра в себе і в дива раптом кудись зникає.

Саме тому, що я, як ніхто, знаю, чого варте бажання навчитися кататися на кайті, якщо ти не живеш біля моря.

Ця розповідь – про дівчину, яка не відклала свою мрію на потім, мовляв, наступного року довчуся.

Ця розповідь про дівчину, яка здійснила своє “хочу” відразу – одним рішучим кроком.

З Катею я познайомилася влітку під час каталки на лимані в с. Сергіївка Одеської області. Вона вже стала на дошку й каталася самостійно під наглядом інструктора. Дізнавшись, що Катя з Дніпра, я посміхнулася, бо розуміла, що треба багато різних факторів, аби доїхати до моря, тому не дуже вірила в те, що зустріну її знову. Вітер такий примхливий. То він є, то його немає. І впливати на нього неможливо.

Якось, спілкуючись зі своїм інструктором, Юрієм Пургіним  https://www.facebook.com/purhinyurii, почула, що є якась надзвичайно талановита та здібна дівчина, яка тільки-но закінчила навчання і вже почала стрибати. Звичайно, мене це заінтригувало і я подумала, що добре було б познайомитися з нею.

І, о диво! Ми летимо групою в Єгипет на кілька днів. Обіцяють вітер на кайтспоті в Хургаді. У складі групи – Катя Сільвестрова. Виявляється, що надзвичайно талановита дівчина – це та сама дівчина з Дніпра, яка лише влітку цього року розпочала навчання.

– Катю, як ти змогла? Як? – запитала я з неприхованим захопленням.

На що вона, сміючись, відповіла:

– Усе просто – я переїхала жити в Одесу!

Ось воно – моє “хочу і буду”. Тільки більш прискорене в часі. Ось запорука успіху: не відкладай на завтра і на потім. Хочеш – дій!

Мене завжди приваблюють щасливі та самодостатні люди. І я цікавлюсь історією їхнього успіху, аби більше моїх знайомих і друзів почали не просто мріяти, а й діяти.

Історія Каті для мене – не просто урок, а надзвичайно сильна мотивація. Я три роки вчилася, аби просто кататися, бо в Одесу могла вибратися лише раз на рік (частіше не виходило з різних причин), а Катя одним махом прискорила здійснення своєї мрії.

 

І цим сказала всім, хто вагається:

“Поспішайте жити! Життя – надзвичайне, не проґавте його!”

Катя звільнилася з роботи в Дніпрі й працевлаштувалася в Одесі.

Нібито все просто?

Та насправді не кожен може культивувати в собі внутрішню рішучість та налаштованість на успіх.

Чому? Тому що впевненість у власних силах повинна мати під собою фундамент.

От у Каті з фундаментом усе добре, бо ще в дитинстві вона сказала собі, що хоче ні в чому собі не відмовляти. А щоб не відмовляти, треба “коштувати дорого”, тобто отримувати гідну заробітну плату. З думкою про це Катя добре навчалася в школі, бо знала, що батьки не зможуть виконувати її забаганки.

Розповідаючи про навчання в школі, Катя сміється (взагалі вона завжди або сміється, або посміхається – так дивовижно і так приємно, що аж хочеться її міцно-міцно обійняти).

«Мабуть, кожного в дитинстві батьки лякали. Мовляв, не будеш добре вчитися, твоє майбутнє складеться, м’яко кажучи, не дуже, – говорить Катя. – Так от, мене батьки лякали тим, що я буду продавати морозиво. А моїй подрузі страшніше пророкували – гній на полі розкидати. Та й усім відоме “будеш волам хвости на фермі крутити” – теж, думаю, не приваблює.

Отже, я не хотіла торгувати морозивом, хоча його й люблю, тому вчилася добре. Особливу увагу приділяла математиці, фізиці та англійській, пам’ятаючи про те, що мені край необхідно пройти на бюджет, бо в батьків немає можливості платити.

Навчаючись добре в школі, я ще займалася танцями й до 11 класу мріяла стати хореографом. Однак мамине: “Доню, а після 35 років ти підеш на пенсію?!” – змінило мій намір.

Моя мама – домогосподарка і завжди шкодувала, що вийшла заміж відразу після школи, не здобула ніякої освіти, тому не змогла знайти роботу для душі. Тож я шукала роботу для душі.

Вирішила спробувати себе в інформаційних технологіях.

Як я складала іспити – це окрема історія. А ви читали Вадима Зеланда “Трансерфінг реальності?” От у моєму житті багато випадків всесвітнього щастя. Ніхто не вірив, що я зможу вступити в університет.

Працювати почала з другого курсу. Не завжди вдавалося заробити бажані гроші. Однак коли пройшла співбесіду в Приватбанку й мені видали бейджик програміста, то було моє друге всесвітнє щастя. Кар’єрними сходинками піднімалася дуже швидко і вже через 4 роки керувала департаментом розробників.

Завдяки чому? Я часто про це думаю, та якогось секрету секретного не знаходжу – просто відповідально ставилася до своїх обов’язків і мою відповідальність помітили.

Мабуть, за це моїй бабусі треба дякувати. Вона мене виховувала суворо, тому я й стала такою відповідальною.

Як у мене в житті з’явилася мрія навчитися кататися на кайті?

Працюючи в Приватбанку, зрозуміла, що надто багато часу віддаю роботі, а хочу подорожувати. Тому звільнилася, щоб пожити для себе. Дуже люблю гори. Так я вирішила піднятися на Монблан. Уже на висоті 3800 метрів зрозуміла, що життя – надзвичайно цінне, а йти ще треба було 1000 метрів. Щоразу роблячи маленькі кроки вгору у зв’язці, розуміла, що

просто жити – це вже дуже класно.

Той, хто не піднімався високо в гори, той нічого не знає про висотну хворобу (про “горняшку”), яка виникає наслідок кисневого голодування через зниження парціального тиску кисню в повітрі, яке вдихаєш. Отже, в горах по-іншому сприймаєш світ та цінності.

Але в горах я познайомилася не лише з “горняшкою”, а й з багатьма цікавими людьми. З’їздила ще в Прагу, Таїланд, Грузію, подорожувала Європою, потім поїхала в Карпати з бабусею. Там також були нові знайомства. Більшість тих, з ким знайомилася, катаються на лижах та сноуборді. А от влітку майже всі лижники та сноубордисти шукають альтернативу. Цією альтернативою став кайт. Я почула про нього й зацікавилася.

Правильніше сказати, не просто зацікавилася – загорілася.

Коли почала вчитися, зрозуміла, що вітер то є, то його немає. Коли виїжджаю – гарний прогноз, поки доїду – немає вже ні прогнозу, ні вітру.

Так я вирішила працевлаштуватися в Одесі. Швидко прийняла рішення, швидко його реалізувала. Адже коли хочеш, то Всесвіт допомагає. І це моє наступне вселенське щастя.

У мене діє “трансерфінг реальності”. Всім раджу прочитати Вадима Зеланда.

А ще я зрозуміла, що ніхто нікому нічого не винний.

Хочеш щось отримати – будь позитивним, вчися і рухайся вперед.

Усі мрії здійсняться! Обов’язково».